Вічна саморефлексія: чому вже трохи приїлось «працювати над собою»?

Та сама фраза — «я зараз працюю над собою» — колись звучала як сигнал глибини, зрілості, готовності не тікати.А тепер? Часто як білий шум, який приховує втому, тиск і нескінченну спробу себе «пофіксити».Розкручуємо цю тему. Без моралізаторства. Просто, чесно.

Ми виросли у світі, де людина має бути кращою версією себе. Завжди.Прочитати ще одну книжку. Пройти новий курс. Відпрацювати дитячі травми. Позбутися патернів. Навчитись говорити «ні». І, бажано, до обіду.

Але якщо постійно копати в собі — коли жити?

Саморефлексія — це добре. Але коли її забагато?

Психотерапія, щоденник думок, гештальт, шедоу-ворк, дизайн людини, медитації на дитину в собі…Усе це може бути корисним. Але тільки тоді, коли приходить як потреба — а не як ще один пункт в чеклісті «самоуспішності».

Постійне самокопання часто маскує тривогу: зі мною щось не так, треба це виправити.

І от ти вже не живеш — ти постійно себе лагодиш.

@ua.vera

Чому це виснажує?

• бо немає фінішу — завжди є ще щось, що «не так»

• бо зникає легкість: усе треба аналізувати, проживати, пропрацьовувати

• бо іноді вже не розумієш: це інтуїція, чи чергова проекція?

Парадокс: чим більше ми про себе дізнаємось — тим менше лишається простору просто бути.

У гонитві за ідеальним «я» ми втрачаємо контакт із реальністю

Відчуття, що ти постійно маєш щось виправити в собі — це нова форма тиску.Не суспільства — а внутрішнього перфекціоніста. Тепер не просто гарно виглядати, бути ввічливою і продуктивною. Тепер треба ще й бути терапевтично освіченою, максимально усвідомленою та з глибоким контактом з тілом.А якщо тобі просто хочеться поїсти чіпсів і нікому не писати тиждень — то, мабуть, у тебе «уникнення».

А може, не «працювати над собою», а бути з собою?

Іноді найкраща робота над собою — це не чіпати себе. Дати собі спокій і час без аналізу. Просто гуляти, їсти, спати, не рефлексуючи кожну думку.

Бо бути «в процесі» — це класно. Але просто жити — ще краще.